Виклик банальності

Андрій Белай, «День» № 111 від 16 червня 1998 року

Справжні естрадні кумири не є власністю лише одного покоління.

У шоу-бізнесі не треба винаходити велосипедів: їх там повнісінько. Вибирай відповідну модель і крути педалі. Концерт «Володимир Івасюк. Повернення», що відбувся нещодавно у Національному палаці «Україна» — з таких “новинок за західною ліцензією”.

Дійсно, подібні акції за кордоном не рідкість. Такі концерти-присвяти називаються «Tribute» (в буквальному перекладі з англійської — данина).

Треба сказати, що у впровадженні “триб´ют” російські шоу-бізнесмени виявилися набагато моторнішими за наших. Досить пригадати проект ГРТ «Старые песни о главном», де, завдяки новому аранжуванню, отримали “друге дихання” популярні в 50–70-і роки радянські шлягери. У концертах-триб´ютах росіяни також нас випередили. На ювілейному концерті Алли Пугачової виконавці — від материх естрадників радянського вишколу до затятих модерністів типу груп «Ногу Свело» та «Манго Манго» — репрезентували виключно кавер-версії хітів “матрони російської естради”. Але якщо той концерт мав чисто розважальні, гедоністські цілі, чим, власне, й порадував публіку, то до «Повернення», за незламною нашою традицією, домішувалися й певні ідеологічні мотиви. Мабуть, ними можна пояснити неоднозначну реакцію на концерт. Багатьох слухачів обурив і шокував нестандартний підхід до творчості Івасюка молодих виконавців — Каті Чиллі, груп «Скрябін» і «Кому вниз». Звичне та пієтетне виконання пісень В. Івасюка його однолітками-побратимами і поборниками традиційної естради (до речі, найлегший спосіб створення “меморіального” концерту), звичайно, потішило б ностальгічні почуття частини публіки, але, найвірогідніше, викликало б у молодіжної аудиторії ставлення до кумира їхніх “тат і мам” як до “милого анахронізму”.

Концерт пам´яті Володимира Івасюка загострив досить делікатну проблему сучасної музики. У театрі нікого не дивують і навіть радують оригінальні трактування класичних п´єс, кіно сміливо і по-різному екранізує відомі твори, художники протягом століть абсолютно вільно тлумачать біблійні або міфологічні сюжети, в популярній же музиці досі інтерпретація розцінюється (принаймні в наших палестинах) як безцеремонне зазіхання на авторську версію.

На мій погляд, пояснюється це тим, що останні десятиріччя саме популярна музика “фабрикує” кумирів поколінь. Звичайно, ідолопоклонство — не винахід “споживацької ери” (пригадаймо епідемію самогубств після смерті Сергія Єсеніна або навіжене обожнювання оперних співаків — Сергія Лемешева або Івана Козловського), але в наш час “поклоніння кумирам” набуло справді неймовірного розмаху. Це породжує своєрідний музичний шовінізм: будь-яке нечемне слово на адресу предмета обожнювання викликає дику агресію його прихильників. Причому, не лише юних фанів, а й цілком зрілих людей, для яких голос кумира асоціюється з прекрасним часом юності, а будь-яка спроба “модернізувати” його образ розцінюється як своєрідна крадіжка любого серцю ідеалу. Так що “скривджених” на концерті «Повернення» прихильників естрадної пісні 70-х не можна засуджувати. Однак, бачачи на концерті-триб´юті Володимиру Івасюку стільки молоді, розумієш, що і в естраді інакомислення — благо, й популяризація музики, можливо, найталановитішого українського пісняра останніх десятиріч без нальоту властивої його епосі пафосності вельми плідна. Кавер-версії надихають ці пісні на нове життя.