Парасковія Нечаєва, «Доба» № 34 (209) від 10 травня 2002 року
95 років тому в учительській родині Макогонів народилась дівчинка Дарця. Нам пощастило, що вона народилася саме в Чернівцях і своєю батьківщиною завжди вважала Буковину. Ще в 30-ті роки, коли родина Макогонів змушена була переїхати в Галичину, щоб уникнути переслідувань румунського уряду, Ірина Вільде написала сповнену любові й туги мініатюру «Моїй Буковині».
Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім´я перебралася в Галичину.
Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини — окрім зазначеної вище мініатюри. У творчості передусім це чудовий роман «Повнолітні діти». Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман — серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії. Жаль, звичайно, що нині юнь шкільного віку не може прочитати цей високохудожній і моральний твір, бо немає кому його видати.
У 1990 році вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде «Незбагненне серце», в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше. Уявіть собі, що письменниця, голова Львівської організації СПУ, делегат усіх письменницьких з´їздів та депутат Верховної Ради України багатьох скликань також мала твори, які були небажані радянській державі. Звичайно ж, твори раннього періоду. Ба навіть більше — в 1972 році Львівська наукова бібліотека імені Василя Стефаника підготувала до друку бібліографічний покажчик творів Ірини Вільде з передмовою самої письменниці — та передмова називалась «Через місток пам´яті» й у ній було багато сторінок, присвячених саме 30-м рокам. Передмова не була надрукована.
Будучи шанованою письменницею, займаючи високе місце на “радянській соціальній драбині”, Ірина Вільде час від часу наносила візити своїй любій Буковині, зокрема Веренчанці. І сьогодні в цьому мальовничому селі на Заставнівщині є чимало людей, котрі спілкувалися з Іриною Вільде. Її пам´ятають деякі шкільні вчителі. В середній школі є кімната-музей Ірини Вільде, в якій зберігаються навіть дві повісті 30-х років — «Метелики на шпильках» та «Б´є восьма», з яких постав згодом роман «Повнолітні діти». Якби ми глибоко шанували своїх пророків чи принаймні самих себе — бо, маючи таких письменниць, як Ірина Вільде, можна й треба говорити про самоповагу — то Веренчанка, Чорнівка, Лукавиця стали б місцем паломництва не лише шанувальників красного письменства, а і всіх буковинців. Але, думаю, це справа майбутнього. Сьогодні ж згадуємо письменницю принаймні в “круглі роковини”.
Всі роки свого життя у Львові Ірина Вільде була небайдужою до всього, що відбувалося в її краї, а особливо ж до письменництва. І коли львів´яни називають Дарину Дмитрівну “нанашкою в літературі”, то це право належить і буковинцям, зокрема Михайлові Івасюку. У них не така вже й велика різниця в роках — 10, але з відомих причин (перебування в Печорлазі) Михайло Івасюк, який перші свої твори надрукував у другій половині 30-х років, серйозно в літературу прийшов, маючи за плечима 40 років життя. Повість «Чуєш, брате мій?» була опублікована в 1957-му. Згодом із повісті виріс роман «Червоні троянди», який був запропонований видавництву «Каменяр». Проте видавництво мало свої власні розклади, рішення про долю роману затримувалось. Михайло Івасюк надіслав твір у видавництво «Молодь» і невдовзі отримав схвальну відповідь. І вже коли готувався до поїздки в Київ для роботи з редактором роману, отримав лист від Ірини Вільде. Вона, познайомившись із першим великим твором свого земляка, проаналізувала роман і дуже доброзичливо написала автору про те, над чим іще варто попрацювати, щоб удосконалити твір у цілому, зробити виразнішими характери персонажів, виструнчити композиційно.
Як згадувала пізніше Ірина Вільде, у неї тоді склалося враження, що «молодий автор своєрідно продовжив моїх «Повнолітніх дітей», щоправда, вже в цілком інших умовах, набагато складніших».
Михайло Івасюк мав досить-таки значний літературний доробок — три історичні романи, три соціально-психологічні, кілька повістей, біографічний роман «Монолог перед обличчям сина». Для себе з-поміж цих усіх творів виділяв «Серце не камінь». Цей роман вийшов у 1978 році, й у ньому оповідалося про події на Буковині 1940–41 років, час, коли буковинці, образно кажучи, опинилися між молотом Сталіна й ковадлом Гітлера. Роман писався впродовж цілого десятиліття — автор прагнув не покривити душею проти історичної правди про те страшне лихоліття й мусив обійти цензурні перегородки, що, мабуть, було найскладніше. Колись мені довелося бачити в обласній бібліотеці один з примірників твору, який видавали читачам. Книга була зачитаною-зачитаною, малюнок на обкладинці майже стерся. Мабуть, про таку популярність твору мріє кожен автор. Роман цей вразив не лише читачів — сподобався він самій Ірині Вільде, яка написала до нього передмову «Уже пора сказати слово...» Письменниця охарактеризувала весь творчий доробок Івасюка, дала йому високу оцінку, назвавши майстром широкого епічного полотна й виразного психологічного малюнка. А що стосується конкретно роману «Серце не камінь», то вона відмітила ось що: «Впадає в око: письменник шукає в кожному персонажі, крім політичних переконань, етичні якості. Людина, високоморальна у стосунках з іншими людьми, є надійна й витривала у найскрутніших ситуаціях. Зло, облуда не можуть бути стимулами до боротьби в ім´я краси життя й світлих устремлінь доби. Пишучи ці рядки, я не прагнула охопити всі аспекти творчості Михайла Івасюка, це, мабуть, зробить хтось інший. Я просто вважаю, що вже настав час сказати правдиве, щире слово про обдарованого прозаїка і скромну людину».
Між Іриною Вільде й Михайлом Івасюком були прекрасні особисті стосунки — саме після надісланої Івасюкові рецензії на перший його роман вона вважала за потрібне зустрітися з автором і поговорити з ним. По дорозі з Веренчанки у Львів вона разом із батьком Дмитром Макогоном завернула в Кіцмань, розпитала в людей, де живе вчитель Івасюк і прийшла до нього в гості. Івасюк так пише про це в романі «Монолог перед обличчям сина»:
«Підводжуся й виходжу назустріч незнайомим. Очам своїм не вірю: переді мною — хто ви думаєте? Ірина Вільде. Я ніколи не бачив письменницю, вона мені знайома з фотографій, портретів. А моя зорова пам´ять досить цупка, я часто покладаюся на неї. Письменниця одягнена в сіру сукню й легкий, синюватого кольору светр. Вона ще молода й досить-таки елегантна.
— Не сподівалися таких гостей? — Дарина Дмитрівна показує на людину похилого віку, що стояла поруч з нею. — А це знаєте, хто зі мною?
— Знаю, це ваш батько письменник Дмитро Макогон.»
Тоді ж Ірина Вільде вперше побачила юного музику Володю Івасюка, за творчістю якого згодом спостерігала, любила приходити до нього в його львівську квартиру й слухати музику. Але по-справжньому, з дорослим композитором, письменниця познайомилась у 1971 році на 100-літньому ювілеї Василя Стефаника в Русові. Тоді в Русів приїхав навіть Іван Семенович Козловський. Батько й син Івасюки не раз бували в рідному селі Стефаника. І цього разу вони також були вдвох. Батько й представив свого вже знаменитого сина Дарині Дмитрівні. І вона сказала знаменну фразу про те, що найкращий твір Михайла Івасюка — це його син.
У 1977 році Ірина Вільде була запрошена в Чернівці на 60-літній ювілей Михайла Івасюка. 4 дні вона прожила на вулиці Маяковського, 40. Їй було затишно й добре в цій гарній родині. На згадку про візит залишилось близько 20 світлин, на яких Ірина Вільде зафіксована разом з Михайлом Григоровичем, його братом Дмитром, Софією Іванівною Івасюк, з донькою Оксаною. Як згадує Оксана, вона не дуже хотіла фотографуватись, але Володимир сказав, що це живий класик, як же можна відмовлятись? А фотографував саме він. Жаль тільки, що нікому не прийшло на думку сфотографувати разом із письменницею Володимира Івасюка... З собою в Чернівці Ірина Вільде привезла збірку поезій львівського поета Василя Мартинова, в якій був вірш «Поговоріть з людиною», присвячений їй. Як згадує Мартинов, Володимир пообіцяв тоді покласти вірш на музику. На жаль, не встиг. У нарисі-спогаді «Переростання в ріку» Василь Мартинов згадує розмову, яка відбулась у нього з Іриною Вільде 1 лютого 1979 року:
«І через якусь мить письменниця згадала Володимира Івасюка:
— Який же він скромний! Хоч міг би і зазнатись. Є від чого. Та не зазнається. — Ірина Вільде зробила тривалу паузу й додала:
— Мабуть, усі справжні таланти скромні».
У музеї Володимира Івасюка зберігається книжечка Ірини Вільде «Окрушини», яку вона подарувала Михайлові Івасюку з таким написом: «Дорогому краянинові Михайлові Івасюку з найкращими побажаннями. Ірина Вільде». В ній є мініатюра «Моїй Буковині», яку варто навести повністю:
У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду коли ними ходити) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь ступає в червоних сап´янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях.
Але ви цього не бачите...
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову.
У моїй стороні... але ви цього не чуєте.
У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні...
Ім´я моїй батьківщині — Буковина.»
У творчому доробку Михайла Івасюка є стаття «Ірина Вільде і Буковина», в якій він називає роман «Повнолітні діти» найкращим твором про Буковину часів румунсько-боярської окупації.
На жаль, немає серед нас ні Ірини Вільде, ні батька й сина Івасюків. Але своєю творчістю й своєю шляхетною дружбою вони дають нам уроки краси й добра. От би ще знайшовся хтось, хто б подбав про те, щоб високохудожні твори цих митців ми шукали не в архівах і фондосховищах, а бачили на полицях книгарень. Щоб місток пам´яті не розсипався від нашої байдужості.
На фото: Одна зі світлин, відзнятих Володимиром Івасюком під час останнього візиту письменниці в Чернівці.