Парасковія Нечаєва, «Доба» № 36 (211) від 17 травня 2002 року
Цей дім наповнився чарівною музикою у 1971 році — в будинок № 40 на розі вулиць Маяковського й Шевченка, що у Чернівцях, переїхала родина Івасюків. На той час батько, Михайло Григорович, був відомий в Україні як фольклорист, письменник, науковець. А його сина Володю, без перебільшення, знав увесь світ. Бо «Червона рута» й «Водограй» лунали на просторах від Карпат до Курил, їх співали в Європі й Америці й розуміли без перекладу.
Двері їхнього помешкання завжди були відчинені для всіх, хто шанував творчість. Коли Володимир переїхав до Львова, отчий дім для нього був найдорожчим місцем. Злодійка-доля вкрала у нас Володимира, коли йому було всього 30. І ті, хто нізащо не повірив би обмовам і брехні власть імущих, для кого Володимир Івасюк назавжди залишиться світочем української культури, прагнули повернути людям його силоміць замовчувану творчість. Так, у 1995 році в родинному помешканні Івасюків започаткував свою діяльність Меморіальний музей Володимира Івасюка.
Сьогодні двері музею також відкриті для всіх. І за менш як 7 років тут побували не лише чернівчани чи кияни й харків´яни — творчому генію Володимира вклонилися гості з Австрії, Голландії, Японії, Канади, Чехії, Сполучених Штатів Америки... Без сумніву, Івасюки — син, батько — то постаті загальноукраїнського масштабу. Їх творчість, талант, праця служили Україні, коли вони були живі, служать Україні й сьогодні. Вони залишили нашому народові дивовижні скарби — слово й пісню. Маємо чим пишатися, що вивчати, маємо кого брати за взірець.
Зрозуміло, сьогодні не всі мають можливість прийти в цей Дім — з багатьох причин. А навіть коли прийдуть — чи ж можна за короткий час відвідин осягнути побачене? Та й чи вдасться за один раз побачити хоча б частку — в музеї понад 11 тисяч експонатів! Проте варто зробити бодай спробу, щоб осягнути велич найдостойніших, якими були батько й син.
Михайло Івасюк. Листи до Сина
Любий мій хлопчику!
Дорогий Володюшко!
Я давно збираюся написати тобі листа, але не було в мене твоєї
адреси. Не знав я, в якому районі знаходяться ті Щербинці. А сьогодні я з великою радістю одержав твого славного листа, мій
рідний. Я дуже щасливий, що ти почуваєш себе добре в санаторії, що не нудьгуєш. І я б дуже хотів, щоб ти відпочив, набрався
сил, набігався, нагулявся. Під час навчального року ти старанно працював, заробив найкращий відпочинок улітку. Хочеться, щоб
ти більше грався, веселився і забув хоч на коротесенький час про книжки. Хай відпочинуть і твої оченята. Дуже добре, що ти
малюєш. Намагайся вибирати об´єкти з навколишньої природи. Я з великою радістю прогляну твої малюнки.
Я більш ніж певен, що ти поводишся там з товаришами зразково і не робиш найменших прикростей тим людям, які вас доглядають, мій любий сину.
Тепер кілька слів про себе. Я вже три тижні знаходжусь у Будинку творчості письменників в Ірпіні. Містечко Ірпінь розташоване біля самого Києва, 25 хвилин їзди електричкою. Тут дуже красиво. Величезний старий парк, в якому побудовані гарні будинки, котеджі, де живуть і працюють письменники. Зараз тут 27 письменників. Кожен має свою кімнату. Весь день у парку не чутно людського голосу, лише з вікон вилітає тріскотіння друкарських машинок. Тільки після вечері письменники виходять у парк на прогулянку або збираються на галявині навколо вогнища. Тоді тут буває дуже цікаво й весело.
Моя книга*, хлопчику, проходить зараз редагування. Мені доводиться часто їздити до Києва. Редактор погоджує зі мною кожну зміну в тексті твору. Другий примірник роману я віддав художникові, який буде ілюструвати книгу. Я ще не бачив його ілюстрацій, але сподіваюсь, що вони мені сподобаються. В серпні-вересні у нас буде книга.
Ось такі в мене справи. Наразі непогані, а там будуть ще кращі. Головне, щоб ми всі були здорові.
Не забувай, славний мій хлопчику, про свою сестричку. Пиши їй листи, вона буде дуже рада. Завжди старайся робити приємне своїй сестричці. Ти знаєш, яка вона в нас віддана і товариська дівчина.
Мамі теж пиши листи. Щоб не журилася і щоб раділа.
Будь здоров, мій сину!
Цілую тебе і міцно тисну твою руку.
Твій тато. 28/VІ.1960 р. м.Ірпінь
...Я знаю тільки одне: ти чудовий син — благородний, ніжний, ласкавий, і хотів завжди робити те, що робив батько. Потім ти грав чудово на скрипці і віолончелі... Потім ти співав і малював. Нарешті складав пісні й інструментальні твори... Ти став композитором. Я радів, Сину... Тобі було приємно, коли я тебе хвалив, але ти боявся, щоб я не похвалявся тобою при людях... Тому я завжди казав, що ти гарний син і що робиш непогано свою справу... Ти був цим задоволений.
Але люди часто говорили і навіть у газетах і журналах писали, що ти талановитий. Що в тебе яскравий талант. Вони мене переконали. Я думав так: наш народ не здивуєш талантом, бо у нас таланти ніколи не переводились.А ти здивував трохи... Викликав протягом десяти років захоплення. Ти не прочитаєш цих рядків ніколи, але я вимовляю їх перед твоїм світлим обличчям. Вважаю, що кажу про тебе правду — трохи схвильовано і більше любові вкладаю в свої слова... Я ж батько.Травень, 1979 рік
З книги відгуків:
Прекрасний і такий потрібний музей! Велика дяка працівникам, які нині, незважаючи на всі біди, бережуть скарби нашої культури і пам´ять про її творців.
Ірина Калинець
З великою приємністю і щасливим відчуттям ми відвідали цю святиню сучасної української історії і культури. Дякуємо усім тим, хто так гарно утримує для майбутніх поколінь пам´ять про Івасюків.
Марта Богачевська-Хом´як і Ростислав Хом´як (Вашингтон)
Як трепетно заходити сюди,
Де кожен крок — відлуння слів і ... болю,
Де плин років — як бистрої води, –
Освячений несмерклою любов´ю,
Де кожна річ — живе звучання нот,
Несмертних струн Володиної скрипки...
Святий стелаж...папір... перо... блокнот...
Отець і Син... Міраж в квадраті шибки.
Знайомо все... Так близько... Й — далечінь,
З якої вже повік ніхто не верне...
Але безсмертна в цих кімнатах й тінь
Великих Душ... Високих, як — Говерла.
Цей стіл. Цей дзбан. Картки і програвач,
Ця шапка й куртка. Птах посеред хати...
Дивись і слухай, навіть як незряч!
Отець і Син. Життя. Й Велика Мати.
Як гордісно заходити сюди...
Бринить в душі навік Червона Рута...
У цей Музей — святий ковток Води,
Яку вовік не доторкне отрута.
Мої найперші спогади про Михайла Григоровича Івасюка пов´язані з Кіцманем. Я, п´ятикласниця, травневого ранку навзирці йду за двома чоловіками, що стримано і тихо ведуть розмову, прогулюючись тінистою алеєю. Це батько і син Івасюки. Володю я знаю добре: вчимося в одній школі, а по “музиці” навіть у однієї вчительки. А батька бачу вперше. Він якийсь особливий, неспішний, статечний, одягнений по-міському, в кашне. Слів не чути, лише уривки незнайомої мови з ґрасуючим р-р-р. Пізніше дізналася, що Михайло Григорович викладав французьку.
Через 5 років по тому доля знову дарує мені зустріч з Михайлом Григоровичем, але вже не миттєву, а назавжди. Я маю щастя бути студенткою філологічного факультету і слухати його лекції з літератури М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника... Ці хрестоматійні постаті у викладах М. Івасюка поставали живими, сповненими почуттів, наснаги, поривань. А ще Михайло Григорович бере опіку над нашою студентською групою. Він — наш наставник. Пригадую відчуття якоїсь розгубленості перед тим огромом знань, що маємо засвоїти за програмою, і його розмови з нами. Він, намагаючись підтримати нас, ніколи не спрощував ситуації, а виховував у нас повагу до самих себе через прищеплення потреби трудитися. У Михайла Григоровича було якесь особливе, шляхетне ставлення до роботи. Праця і ще її результати були мірилом людини для Михайла Григоровича.
Пізніше, вже аспіранткою, я часто забігала до дому Івасюків, і першим запитанням Михайла Григоровича було: «Ну, скільки сторінок ти сьогодні написала?». У відповідь на це ні промовчати, ні вихвалятися було б неприпустимим. За цим питанням була не проста ввічлива цікавість, а глибока відповідальність за долю учнів.
Наші життєві проблеми часто ставали його турботою. З вдячністю згадую вечори у кабінеті Михайла Григоровича, коли він підтримував нас словом, порадою, жартом, частував домашнім вином і — найдорожчим: спілкуванням з цікавими, талановитими, сильними духом людьми, які були частими гостями його дому.
У Михайла Григоровича був безцінний дар: однією фразою, що не забудеться потім ще довго, підтримувати у найслабшу хвилину. Ось і недавно у душевному сум´ятті я розгублено перебирала папери у своєму столі і випадково натрапила на аркушик з цитатою: «Потерпи трохи... Не піддавайся паніці».
Не вірю в містику, бо і Він цього не приймав, а з вдячністю кажу: «Дякую Вам, дорога Людино!».
Валентина Бузинська, кандидат філософських наук, доцент ЧНУ
Люди, які приходять у музей Володимира Івасюка, кажуть, що почувають себе, як удома. Напевно, тому, що тут ще збереглась енергетика цієї дивовижної родини — клавіші рояля пам´ятають дотик Володиних пальців, годинник — тепло його руки. Тут кожен, хто хоче попрацювати, сідає за той стіл, за яким працював Михайло Григорович. І так має бути, бо працюємо для того, щоби повернути Івасюковим пісням ту славу, яку вони мали за життя їх геніального автора.
Коли це станеться, невідомо. Адже музей Володимира Івасюка, як і всі музеї держави та краю, наразі більше бореться за виживання. Бо, попри кошти на зарплату й оплату мінімуму комунальних послуг, на все решта отримуємо копійки. Навіть не можемо придбати таку необхідну річ, як вогнегасники в експозиційні зали. І це при тому, що справа охорони праці й пожежної безпеки в нашій системі мало не першочергова. А тут іще “подарунок” — скорочення лімітів на енергоносії на 30 відсотків. У світлі проголошення Президентом 2003 року роком культури музейна електроекономія виглядає дещо незрозумілою...
Але сказане — не скарга, просто такий собі відступ. Бо хтозна, якою була б сьогодні Україна, коли б ми одразу, десять років тому, почали ретельно працювати над вихованням людини у «Школі Великих Прикладів», як любив говорити Володя Івасюк у юності. Переконана, музеї і є часткою цієї Школи, бо їх призначення — розповідати про ці Великі Приклади.
*Мова про перший роман М. Івасюка «Червоні троянди».
На фото:
1. Фрагмент музейної експозиції
2. Рояль у домі-музеї, за яким творив Володимир Івасюк