Парасковія Нечаєва, «Доба» № 7 (281) від 28 січня 2003 року
Ця Івасюкова пісня була першою з тих, що згодом принесли славу не тільки молодому композитору, а й усій українській музиці. Її новизну відчули відразу. Як писала йому одна з шанувальниць — чернівчанка Ірина, «вчора знову була на концерті вашого інституту (Чернівецького медичного — П.Н.) й слухала пісню». І додає такий вірш:
Ходиш ти у сині гори
У вечірнюю годину.
І приносиш ти коханій
Квіти, зібрані за днину...
«Твої пісні, як краплини чистої води», — закінчує лист дівчина. А ось ще: «Одного прекрасного ранку я слухала передачу «Від суботи до суботи». І раптом почула твоє прізвище й додаток — молодий український композитор. І далі — твоя пісня, яка мені дуже сподобалась. Я дуже рада за тебе. Ти навіть не уявляєш. І якщо це не завдасть тобі великих труднощів, то попрошу в тебе цю пісню — «Мила моя, люба моя...». Марія Дудчак, Івано-Франківськ».
Вперше ж пісню Володимира Івасюка «Мила моя», яку більше знаємо під назвою «Я піду в далекі гори», автор сам виконав у популярній телепередачі «Камертон доброго настрою» у жовтні 1968 року. Він тоді був солістом вокально-інструментального ансамблю «Карпати», яким керував талановитий музика Валерій Громцев. Про цей виступ написала навіть головна партійна газета області «Радянська Буковина», високо оцінивши мелодії у виконанні «Карпат». А трохи згодом, у квітні 1969 року, ансамбль «Карпати» бере участь в обласній нараді творчої молоді, і вже друга газета — «Зоріле Буковиней» — пише про те, що пісні «Володимира Івасюка полюбилися молоді, бо композитор — освічений і обдарований музикант».
А восени пісню «Я піду в далекі гори» виконала добре відома на той час українська співачка Лідія Відаш. Ось цей виступ почула Марія Дудчак. І відтоді майже десять років пісні Володимира Івасюка лунали від Карпат до Владивостока й приносили радість всім, хто їх слухав.
А проте історія пісні «Мила моя» починалась так просто, як і повинна була починатися. Навесні 1968 року Володимир пише мамі, яка перебуває на курсах підвищення кваліфікації, що проводились в Івано-Франківську, але в програму входила й поїздка в Карпати:
«Ми читали твого листа, мамо, й заздрили тобі. Я б, наприклад, був згоден висидіти тиждень по 24 години на добу на всіх нарадах, щоб тільки потім помандрувати хоч пару днів по квітучих Карпатах».
І батько Володимира — письменник Михайло Івасюк, і його сестра Галина, й друзі згадують, що він дуже любив гори. Читаємо в повісті «Монолог перед обличчям сина»: «На Буковині й Гуцульщині вже, мабуть, немає такого куточка, де б він (Володя — П. Н.) не побував. Немає й чарівного краєвиду, яким би він не милувався. Що його манить до далеких обріїв, не даючи спокою кожного року? Краса нашої української землі та її людей.»
Володимир разом з друзями часто збирає рюкзак і їде поїздом до Вижниці чи до Яремчі, а потім — в гори. Одного разу було так: приїхали вони всі разом у Ясиню Закарпатської області, щоб піднятися на гірську вершину, зупинилися в притулку «Едельвейс». На ранок піднявся страшний вітер, несподівано пішов сніг. Думали — варто підніматися на гору чи ні? Але зламалися лижі... Поверталися до Чернівців. І в поїзді Володя вперше заспівав пісню «Я піду в далекі гори» — слова були записані на коробках з-під цигарок», — така версія телеоператора Чернівецького телебачення Степана Шпіца, який у юності також був завзятим туристом. Але Степан, Михайло Кузьменюк, решта товаришів, що тоді були поруч, чули готову пісню, можливо, з першоваріантом тексту, а мелодія була створена раніше — влітку 1968 року і зовсім не в горах, а... в селі Біляївка Одеської області — тут працювали буковинські школярі на збиранні ранніх овочів і фруктів, підв´язували виноград. У студентів медінституту теж були канікули, отож Володимир поїхав з групою, яку очолювала його мама — Софія Іванівна.
Пишучи батькові детального листа про своє перебування в Біляївці, про користь для нього фізичної праці, про неймовірно чисте повітря, Володимир зазначає дуже коротко: «Часом збираю хлопців, беру гітару і — співаємо до сну. Записав дві мелодії, які мені здаються цікавими». Одна з них — майбутня пісня «Я піду в далекі гори».
На цьому можна було б завершити розповідь про історію однієї з найпопулярніших Івасюкових пісень, що й сьогодні звучить — слухайте гурт «Плач Єремії» — свіжо й сучасно. Проте є, мабуть, ще одна, найважливіша, деталь.
Зізнання самого композитора: «Ця пісня була написана під впливом якогось неясного образу, хоч я й відчував, що цей образ існує насправді. Під час запису (фонограми для телепередачі — П. Н.) я почав усвідомлювати, що той далекий туман, для якого я писав цю пісню, набуває конкретної форми й перетворюється на тебе, Ніно. Хоч це й дивно, але це так. Я зрозумів, що ця пісня написана під твоїм впливом і по праву вона має бути твоєю».
Запис зроблено у власноруч виготовленому альбомі, який Володимир подарував асистенту звукорежисера Чернівецького телебачення Ніні Щербаковій. Є в альбомі й автограф пісні «Мила моя», а також «Червоної рути», «Водограю», «Відлуння твоїх кроків». Ветерани телебачення стверджують, що слова «перша скрипка — біла лебідка» також присвячені Ніні. Володимир був у неї закоханий і не крився від друзів зі своїми почуттями. І вилив їх на гарну пісню, яку ми любимо й сьогодні.
Ніна Щербакова довго-довго берегла альбом, подарований композитором, від чужих очей. Як реліквію, як дорогий спогад. Сьогодні вона виглядає вже не такою юною, як тоді, але все ж залишилась чарівною й привабливою жінкою, вірною в дружбі й шляхетною в поводженні. Її чоловік і донька з великою шаною ставляться до пам´яті Володимира Івасюка.
Наразі у Ніни Василівни Щербакової — ювілей. Вітаючи, бажаємо їй многії літа щастя, радості. Особливо вдячні за те, що саме завдяки їй була створена пісня-перлина «Я піду в далекі гори».
Використані матеріали музею ім. Івасюка: Володимир Івасюк, 1968 рік (фото Михайла Кузьменюка), авторські оригінали пісні «Мила моя». Публікується вперше.