Оксана Лещик, «Молодий Буковинець» № 69 від 26 травня 2003 року
На Личаківському цвинтарі у Львові 22 травня 24 роки тому ховали Володимира Івасюка. Вже котрий рік поспіль цього дня у музеї-садибі Івасюків зустрічаються друзі Володі, колеги, родичі.
— Ми збираємося тут щороку, — каже директор музею Парасковія НЕЧАЄВА, — щоби покликати сюди Володину душу. Музика, якою нагородив його Господь, була прекрасна.
Цього року у музеї зібралися люди з першого творчого колективу, створеного Володимиром Івасюком ще у Кіцмані у 60-х, — ансамблю «Буковиночка». То були ті, хто навчався разом із майбутнім композитором у музичній школі.
Цього дня до музею прийшли Сидорій Левчук, Людмила Волощук (нині Панченко), Остап Савчук — художній керівник обласної філармонії.
Не приховуючи свого хвилювання, колишні учасники слухали старенький запис, де звучали їхні молоді голоси. То була одна з перших пісень Івасюка, яка так і називалася «Моя пісня».
Сидорій Левчук:
— Я тоді грав на саксофоні. Володя був дуже принциповою людиною. Партії для
саксофона були часом дуже складні, але Володя вимагав повної віддачі. Ми багато виступали і в Кіцмані, і в Чернівцях.
Виконували перші Володині твори, написані олівцем на папері, їх ще ніхто не видавав. Крім своїх творів, він популяризував
музику Скорика. То були дві пісні — «Карпати» і «Намалюй мені ніч». Ще Володя дуже любив танці.
Людмила Волощук:
— Ми не просто усі разом співали, а й дружили. У «Буковинці» брала участь
і Галя, сестра Володі. Ми з нею разом навчалися у класі віолончелі. Володя сам поділив нас на голоси. Я досі пам´ятаю
свою партію пісні «Карпати». Нашому щастю не було меж, коли виявилося, що ми виступатимемо у Києві. Перед
концертом у столиці нам сказали, щоби ми трохи підмалювали губи, бо на такій великій сцені будемо дуже блідими. І ось нам
підмалювали губи, ми всі були у білих платтях. Спочатку пропонували, аби ми виступали у національних костюмах, та наші
батьки, які дуже допомагали у підготовці, вирішили, що можна позичити сукні у випускниць. А хлопці були одягнені під
«Бітлз», у них навіть волосся було трохи довше. Які ми тоді були щасливі, нас викликали на біс. Аж хотілося
плакати.
Остап Савчук:
— Якось Володя запропонував мені заграти у «Буковинці» на гітарі.
У нього був такий вираз: «Чуєш, старий, треба допомогти». Я навчався у класі балалайки. Тож Володя став
моїм практично вчителем гри на гітарі. Показував мені, як брати акорди. Дуже допомагала Галя. Вони разом розписували
партії. Галя акомпанувала на роялі. Колись у кінотеатрах перед сеансом демонстрували короткі десятихвилинні фільми —
новини дня. І наш ансамбль «Буковинка» також показували у такому короткометражному фільмі.
Відвідала цей вечір спогадів старих друзів і видатна українська драматична акторка Галина Яблонська, чий голос ми часто чуємо у радіоефірі. Цього разу акторка приїхала до Чернівців у складі театральної трупи, що ставила на сцені драмтеатру «Украдене щастя».