Оксана Івасюк в редакції «Свободи»
Левко Хмельковський, «Свобода» № 31 від 4 серпня 2000 року
Оксана Івасюк в редакції «Свободи»
Редакцію тижневика «Свобода» відвідала Оксана Івасюк, відома діячка на площині наукового українознавства, сестра талановитого українського композитора Володимира Івасюка, який загинув понад 20 років тому у Львові. Оксана Івасюк належить до тих людей, спілкування з якими дає високе моральне задоволення. Щире, приязне ставлення до співрозмовника, невимушеність спілкування, яку їй дає успадкована інтеліґентність, просте звертання по допомогу, коли забулося потрібне слово — усе це відразу ж викликає симпатію до неї.
— Чим ви займаєтесь у житті?
— Я закінчила Чернівецький університет і працюю у ньому. Але останнім часом викладала україністику в Карловому університеті Праги. У цьому місті інтерес до україністики — давня традиція, а в часи незалежної України він значно зріс, тому що чимало чехів обрали взаємини з Україною своїм професійним покликанням. На філософському факультеті університету створено відділ україністики, на якому навчається 20 молодих чехів. Вони вивчають українську мову, культуру України. Відповідно і я веду курс практичної української мови, читаю лекції з етногенезу України, маю спеціяльні курси про видатних українців. Окремі наші слухачі вже йдуть шляхом наукового пошуку. Тереза Хланьова готує дисертацію про творчість українських поетів-модерністів, зокрема Валеріяна Підмогильного. Ангеліна Червенкова обрала темою дослідження творчість Ольги Кобилянської. Плідно працюють на ниві україністики професор Вацлав Жеглицький, Віра Лендєл та інші.
— Ви повертаєтесь знову до Праги?
— Якраз ні. Повертаюся в Україну, бо так має бути у відповідальний для неї час. Окрім того, мій син Михайло досяг межі 16-річчя, коли йому вже конче треба рости й формуватися в Україні.
— Чернівецький університет міститься в палаці, що має духовну історію. Чи це відчутно тепер?
— Духовність приносять у старі стіни самі студенти, які тепер стали іншими. На терені університету, скажімо, діє православна церква Київського Патріярхату, у хорі якої співають студенти, служниками на відправах є студенти і навіть священик тепер став студентом нашого університету.
— Які спомини збереглися у вас про старшого брата?
— Коли сталося лихо, мені було вже 18 років. Володимир був старший за мене на 11 років, є ще старша від мене сестра Галина, лікар. Здавалося б, значна різниця віку могла обмежити взаємини між братом і сестрою чисто формальним спілкуванням в родині. Талановитий композитор, оточений увагою молоді, весь час якого поглинає творчість, і підліток-дівчина з її подружками, шкільними зошитами... Я просто дивуюся тій увазі, яку приділяв мені Володимир. Іноді мені видається, що він мав передчуття свого короткого віку і поспішав якомога більше передати мені. З ним я побачила Крим в усій його різноманітності, відчула своєрідність балтійських столиць — Талліна, Риги, Вільнюса, побачила мистецьке багатство Санкт-Петербургу. Впродовж цих подорожей Володимир формував мій характер, мою особистість. В Криму, скажімо, ми жили у наметі біля Планерського і щодня ходили до моря. Я боялася водної стихії, боялася навіть темряви у печерах... Володимир пояснював, що це природно для дівчини, для її самозбереження, але варто зробити зусилля, щоб подолати страх. Завдяки йому я побачила красу підводного світу, збагнула безмежжя таврійського простору... Це були уроки життя. Брат запитував мене, чи я вже прочитала бібліотеку нашого батька — відомого українського письменника Михайла Івасюка. Я дивувалася: хіба можна перечитати таку силу-силенну книжок? Тоді він впроваджував мене у книжковий світ і вчив обирати систему читання, щоб збагачуватися знаннями швидко і ефективно. Він так поспішав передати мені свій досвід... Тепер у нашій чернівецькій квартирі, в будинку 40 по вулиці Маяковського, створено меморіяльний музей Володимира Івасюка. Мені дуже хочеться, щоб люди в музеї не просто дізналися про трагічну долю талановитої людини, а й торкнулися її духовного світу, душевного багатства.
— Якої ви думки про обставини, за яких загинув Ігор Білозір?
— Його вбили через екстремальність настроїв сучасного суспільства. Я не хотіла б шукати аналогії зубивством мого брата, тому що обставини змінилися. Ми повинні створювати нормальне, цивілізоване суспільство, у якому переважали б повага до людини, терпимість. На разі ще маємо більше грубощів, насильства, брудної лайки, які ніколи не були властивими українцям. Не чутно про розслідування обставин смерти Ігоря Білозіра, притягнення до відповідальности винних, тоді як така інформація значно притишила б радикальні настрої, які використовують недруги України. Тепер конфлікт охопив наміри львів'ян спорудити капличку на місці сумних подій. Звісно, треба розважливо підійти до будьякої новини у міській забудові, але зважити, що вшанування пам'яти видатних людей спорудженням молитовних каплиць чи встановленням хрестів завжди було українською традицією. Це по-людському зрозуміле прагнення. Я вірю, що українська пісня житиме вічно...
— Ви теж співаєте?
— На мені природа відпочиває. Але в дружньому гурті, за сприятливих обставин, звичайно, співаю, тому що пісні просить наша душа.