Галина Доможирова, «Тиждень» № 10 5 – 11 березня 1999 року
Неоніла Братунь розповіла кореспонденту «Тижня» про маловідомі сторінки стосунків Ростислава Братуня і Володимира Івасюка, якому 4 березня нинішнього року виповнилося б 50.
На відміну від зірок сучасної естради, Володя Івасюк ходив без охорони. Багато хто міг зупинити його серед міста, поцікавитись, над чим працює, і навіть запросити на каву. Разом з тим, його високу професійність шанували скрізь. Диригент естрадно-симфонічного оркестру Центрального радіо і телебачення у Москві Юрій Силантьєв ще у ті часи, звертаючись до Володі, з повагою називав його “пан Івасюк”.
Молодий композитор з України шокував столичну богему не лише унікальними мелодіями та їх аранжуванням, а й панським, у кращому розумінні цього слова, ставленням до колег: після прем´єри пісні запрошував усіх музикантів на фуршет, дякував їм за виконання. Кликали працювати до Москви — відмовився. Замислився хіба над пропозицією переїхати до Києва, ближче до естрадно-симфонічного оркестру Українського телебачення і радіо.
У ці дні на його батьківщині було відкрито пам´ятник — хлопчина зі скрипкою.
Навесні, в унісон гірським потокам, якось особливо голосно лунають його пісні. Він повертається зі спогадів і легенд, молодий, усміхнений. Його згадують численні шанувальники, друзі. А серед них найближчі — родина поета Ростислава Братуня, з яким Володимир Івасюк написав кілька десятків пісень.
Ще задовго до знайомства з Ростиславом Братунем Володимир Івасюк написав на його вірші пісню «Передвістя». «Ми йшли один одному назустріч, — згадував Ростислав Андрійович. — Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор». Вони і мешкали у Львові неподалік. Братунь — на колишній вулиці Вересаєва (нині генерала Грицая), Володя — на Маяковського (нині Левицького). Творили переважно вночі. Дружина Братуня Неоніла Миколаївна, поспішаючи на роботу, готувала їм улюблену страву — смажену бульбу з кмином, запарювала міцний чай. Повернувшись увечері, вона пекла яблука, частувала солодким, готувала каву і дивувалася з працездатності обох.
Уже 1956 року про обдарованого юного музиканта написала обласна газета. Тоді ж він отримав і перше визнання земляків: почувши гру Володі, подружжя із сусіднього села подарувало йому німецьку скрипку, яку залишив, емігрувавши за кордон, місцевий священик. Щедрий дарунок настільки окрилив юного скрипаля, що батьки мусили забороняти сину присвячувати музиці більшість свого часу, бо його здоров´я не витримувало таких перевантажень. А коли він приїхав на канікули з Київської музичної десятирічки імені Миколи Лисенка для обдарованих дітей, у якій навчався після закінчення музичної семирічки, мати наполягла, щоб Володя залишився в Кіцмані — настільки змарніла її дитина.
Народився він у буковинському місті Кіцмані в родині письменника й шкільного вчителя французької мови (згодом — викладача кафедри історії української літератури Чернівецького університету) Михайла Івасюка. Мати композитора, яка походила із Запорізької області, працювала тоді інспектором шкіл району. Музикою Володя захопився сам. Батьки подарували чотирирічному сину мандоліну, а він випросив ще й скрипку.
Власний рояль з´явився в Івасюків 1960 року, коли вийшов роман батька «Червоні троянди». Та щоб із цих «Червоних троянд» виросла відома на весь світ «Червона рута», Михайлу Івасюку ще знадобилося зібрати 110 підписів кіцманських батьків під петицією про відкриття в їхньому місті музичної семирічки, до якої прийняли й п´ятирічного Володю. Тож музичної грамоти він почав навчатися раніше, ніж абетки.
1964 року 15-річний Володимир Івасюк організував із кіцманськими ровесниками один із перших в Україні вокально-інструментальних ансамблів «Буковинка», що виконував його перші пісні — «Колискову», «У двадцять літ», за які отримав третю премію на обласному конкурсі. Першу премію йому принесла 1966 року пісня «Відлітали журавлі». Працюючи штампувальником і слюсарем-гравером на заводі «Легмаш», диригував його самодіяльним хором.
А заочно навчався у Чернівецькому музичному училищі, яке не залишив, вступивши 1967 року у Чернівецький медичний інститут. Навчання у ньому поєднував з грою в оркестрі інститутського ансамблю народної пісні й танцю та в інструментальному ансамблі «Карпати». А перевівшись до Львівського медінституту і навчаючись після його закінчення в аспірантурі, вступив на композиторський факультет Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка.
Нині у квартирі на вулиці генерала Грицая панує незвична тиша. Неоніла Миколаївна дивиться через вікно на дві високі сосни, що їх колись посадив Ростислав Андрійович, і каже:
— Одна з них називалася сосною Володі, а друга — Ростислава Андрійовича. Не можу дивитися на них без болю. Хто міг подумати, що Володю знайдуть підвішеного мертвим на сосні у Брюховичах... Тоді, у 1979 році, йому виповнилося лише 30 років. Пригадую, як напередодні свого загадкового зникнення зателефонував до Ростислава Андрійовича. А той якраз був у відрядженні. «Він мені так потрібен...» — якось дуже виразно сказав Володя. Це була наша остання розмова. Я так і не довідалася, що непокоїло його. Ми ставилися до нього, як до сина, він ділився з нами чи не усіма своїми проблемами. Його загибель стала для нас великою трагедією.
Дивно, що навіть тепер хтось говорить про нього лише як про автора «Червоної рути» чи «Водограю», а Володя ж написав десятки камерних і симфонічних творів, які, на жаль, не звучать. Мріяв працювати в оперному жанрі, опереті.
— А як ви пояснюєте феномен їхньої дружби? Адже вони належали до поколінь з різним життєвим досвідом.
— За складом характеру вони обидва були лідерами, прагнули максимально реалізувати себе. Володя закінчив медичний інститут, але мріяв стати професійним композитором. На навчання у Львівську консерваторію його приймати не поспішали. Іронізували, як то колишній медик і автор популярних пісень сидітиме поряд з тими, хто з дитинства щодня гриз нотну грамоту. Ростислав Андрійович з цього приводу зустрічався з професором Миколою Колессою і переконав його.
Пам´ятаю, якою радістю обидва вони світилися, прослухавши остаточний варіант «Пісні про тебе». Братунь не міг натішитися мелодією, що ідеально передавала його поетичну думку: «Бачу тебе я в срібній росі. Бачу тебе я в першій грозі». А далі приспів: «Ти підносишся колосом з нив. Ти підносишся дивом всіх див». Ця пісня записана на платівці Софії Ротару і багато хто сприймав її як монолог про кохання. А Братунь тоді сказав Володі: «Ми колись розкриємо таємницю, що це пісня про Україну».
На фоні нашої консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом. Володя ніс у собі нові ритми, нову гармонію. Навчався, писав пісні, робив аранжування, був присутній на записах своїх пісень, зустрічався із слухачами, виступав по радіо, телебаченню. Тільки на вірші Ростислава Андрійовича він написав кілька десятків творів. Дуже мало спав, а відпочивати зовсім не умів. Яка звичайна людина може витримати таке навантаження? Після його загибелі у пресі з´явилися публікації, у яких його намагалися зробити божевільним чи алкоголіком. Але ж то зухвала брехня! І я сміюся, коли чую, як дехто переоповідає байки, скільки і чого могли за один вечір випити Братунь чи Івасюк.
— Кажуть, що Володя Івасюк був закоханий у Ротару...
— Це — романтичний міф. Володя з великою повагою ставився до Софії, але їх взаємне захоплення обмежувалося лише творчістю. Біля нього завжди були гарні дівчата, жінки, але він не наважувався одружитися, тому що шукав свого ідеалу.
— Чи розумів Ростислав Андрійович, що ризикував кар´єрою, добробутом родини, коли постала проблема, як поховати Володимира Івасюка?
— Ні, він про це не думав. Братунь не сподівався, що, виконуючи людський обов´язок перед другом, однодумцем, на десять років потрапить в опалу партійних структур. Як на нинішній день, він не зробив нічого надзвичайного, але в ті часи не послухатися вказівки обкому партії було рівнозначно антирадянській демонстрації. Ростислав Андрійович написав від Спілки письменників клопотання у вищі інстанції, щоб Володю поховали на Личаківському цвинтарі. Офіційні органи нав´язували народу версію, що Івасюк вчинив самогубство. Тому його могли поховати на Сихові чи десь подалі від Львова. Один партійний керівник вигукнув в обкомі партії: «Викиньте Івасюка на задвірки!» Бог йому суддя.
Братунь після цього пішов у міськком партії до Генріха Бандровського, і той дав дозвіл на поховання на Личакові. Ростиславу не радили ходити на похорон, але він пішов і сказав своє слово на могилі. Наступного дня його викликали в обком партії і запропонували написати заяву про звільнення з посади голови правління Львівської організації Спілки письменників. Він відмовився, тоді його звільнили за вказівкою з Києва. Помста з боку партійного керівництва була жахливою: його не друкували, не дозволяли виступати.
До нашої хати, де ніколи не було порожньо, боялися заходити колишні друзі, деякі не віталися, переходили на інший бік вулиці. Тільки я, дружина, знаю, як було важко моєму чоловікові. Але він не зламався: працював над собою, багато чого переосмислив. І наприкінці дев´яностих став на чолі демократичних перетворень в Україні. Його рішуча позиція у Верховній Раді колишнього Союзу щодо незалежності України — це підсумок не однієї безсонної ночі, а років.
— Неоніло Миколаївно, а як ви виживали у ті роки?
— Я нікому не жалілася, що сама утримую сім´ю, що чоловік не може заробити ні копійки. Коли відчула, що мене хочуть позбавити посади старшого редактора літературних програм Львівського телебачення, то не витримала і подзвонила Борису Олійнику у Спілку письменників до Києва. Розповіла йому про свої біди, а він каже: «Приїзди! Я познайомлю тебе з дуже гарним чоловіком. Тільки кажи все, як є». Тим «гарним чоловіком» в управлінні КДБ був Євген Марчук. Я йому сказала все, що думала, а під кінець попросила: «Або давайте нам дві суми, як для жебраків, або відправляйте на Сибір, якщо ми у чомусь винні». Він тоді мені нічого не сказав, але після повернення до Львова через деякий час ми відчули певну відлигу.
— Після цього ви не зустрічалися з Марчуком?
— З Марчуком не зустрічалася і навіть Братуневі нічого не казала, бо через свою гордість він би мене забив на місці. Сказала правду лише після того, як була проголошена незалежність України. А нещодавно мені розповіли, що на зустрічі у Львівській політехніці студенти писали Марчуку записку, чи винне КДБ у смерті Володимира Івасюка. Він категорично сказав, що КДБ до цієї справи не мав жодного відношення.
— А ви як гадаєте?
— Убивці знущалися над Володею по-садистськи. Це нагадує почерк найманих кілерів. Якщо б до цього був причетний КДБ, то вони б замаскували його смерть під нещасний випадок на дорозі чи іншим чином. Я ж ходила на упізнавання, і те, що ми побачили з рідними Володі, не піддається жодному опису. У нього не було ... очей. Тіло — суцільна рана. А через рік Ростиславу Андрійовичу завдали чотирьох ударів кастетом. Він поїхав до Києва на вечір Павла Тичини, а на нього так і не потрапив. Невідомі ледве не проломили йому голову під квартирою моєї мами. Створюється таке враження, що Івасюк з Братунем комусь стояли поперек горла.
— Що відчуваєте ви у ці березневі дні, згадуючи Володю Івасюка і Ростислава Андрійовича?
— Мені і радісно, і гірко водночас. Ювілейний вечір у філармонії на честь 50-річчя Володі Івасюка організували не Спілка композиторів, Спілка письменників чи управління культури, а його вірні друзі журналіст Максим Міщенко і співак Мар´ян Шуневич. У мене таке враження, що на офіційному рівні про Ростислава Братуня взагалі забули. Наче не казав він Горбачову «А Україна буде вільною!», не піднімав наш прапор на кораблі «Гетьман Сагайдачний». Він помер лише чотири роки тому. Коли переглядаю відеозапис його похорону, то мене вивертає. Де ті, хто йшов за його труною і називав побратимом? Пам´ятника на його могилі немає, а мені після операції бракує грошей на матеріали, щоб встановити скульптуру, яку готовий безплатно відлити у бронзі Еммануїл Мисько.
P.S. 6 березня у Львівській філармонії відбудуться два вечори, присвячені пам´яті Володимира Івасюка — о 16-й і 19-й годинах. Спогадами про відомого композитора поділиться його сестра Галина. У концертній програмі візьмуть участь Павло Дворський, Мар´ян Шуневич, Зеновій Гучок, Ірина Доля.